Радянська зброя на п’єдесталі. Військова техніка-пам’ятники під час російської війни в Україні – Частина 2
Частина 2: практики часів повномасштабної війни, 2022–2024
Денис Шаталов та Микола Гоманюк
Активне втручання у простір радянських меморіалів ДСВ розпочалося в Україні із початком повномасштабної війни у лютому 2022 року. Тепер із звичних старих пам’ятників учасникам ДСВ, у суспільному сприйнятті посилилася позиція щодо їхнього сприйняття в першу чергу як маркерів «радянської» ідеології та радянського мілітаризму у просторі українських міст. З такого ракурсу пам’ятники ВВВ тепер асоціюються не з власним минулим та вшануванням участі українців у ДСВ, а з радянським поневоленням, подібно до їхньої інтерпретації у країнах колишнього соціалістичного блоку після 1989 р. У такому аспекті військова техніка-пам’ятники стає неприйнятною вже через свою форму, оскільки асоціюється виключно з радянськими (а отже ворожими) практиками. Якщо скульптури-пам’ятники ДСВ, встановлені протягом 1950-х – 1980-х, можуть трактуватися як радянські не тільки через контекст спорудження та тексти-присвяти, але і через свою загальну естетику, то для пам’ятників-техніки визначальною є сама їхня форма.
Радянські пам’ятники ВВВ/ДСВ, без різниці, йдеться про скульптури або військову техніку, пов’язують також із сучасним агресором, Росією, яка активно використовує міфологію ВВВ в обґрунтуванні вторгнення до України, а себе позиціонує наступником/продовженням СРСР[1]. Також військова техніка на постаментах може сприйматися вже як застаріла комеморативна практика, спрямована не на вшанування пам’яті людей, а на промоцію власної мілітарної могутності. Розміщена у просторі населених пунктів, вона сприймається недоречною – як вписування об’єктів війни у повсякденний мирний простір[2].
Однак одночасно присутньою у суспільному дискурсі лишається і друга позиція – сприйняття техніки-пам’ятників, як і пам’ятників ДСВ загалом, як меморіалів на честь предків, які брали участь у Другій світовій війні. Тут може йтися як про українців взагалі, так і про асоціацію їх з конкретним родинним досвідом.
Варіанти втручання у простір військової техніки на постаментах, які ми спостерігаємо з лютого 2022 року, загалом відбивають окреслені нижче позиції – демонтаж, дерадянізацію та українізацію.
Демонтаж
Повномасштабне російське вторгнення спровокувало розгортання руху з демонтажу всіх об’єктів, що можуть асоціюватися з Росією або радянським-«комуністичним» ідеологічним спадком (це також стосується сприйняття Росії як продовження Радянського Союзу). Тож навесні 2022 року розпочалася нова, після 2014-2016 рр., хвиля демонтажу радянських монументів. Тепер вона зачепила також меморіали ДСВ, як скульптури, так і військову техніку на постаментах. Щодо ідеології цього процесу дуже промовистим нам видається вживання означення «комуністичний танк» при обгрунтуванні необхідності демонтажу пам’ятників-техніки[3]. Однак, якщо з боку громадських активістів, які бачать своєю місією забезпечення повної декомунізації/деколонізації публічного простору, трапляються випадки руйнування скульптур без офіційного дозволу на демонтаж, то демонтаж техніки проводиться завжди офіційно, зусиллями місцевої влади[4]. Причина, очевидно, тут чисто «технічна» – багатотонний танк не скинути з постаменту за допомоги лише сили м’язів і не розбити потім кувалдою. Тож тоді може йтися лише про розмальовування техніки-пам’ятників, яке можна інтерпретувати як компенсаторну дію щодо неможливості фізично усунути об’єкт власними силами.[5]
Окрім випадків демонтажу військової техніки-пам’ятників через їхнє трактування як радянських ідеологічних об’єктів, ми бачимо зараз й іншу практику. Демонтаж пам’ятника-техніки, встановленого на постаменті у поселенні, може мати на меті в першу чергу впорядкування простору. У таких випадках йдеться лише про перенесення техніки у більш відповідне, з точки зору представників громади, місце, а не повне її усунення з простору поселення. Так, Т-34 з привокзальної площі Тростянця (який також постраждав від обстрілів в ході боїв за місто навесні 2022 року) планують перенести на братню могилу радянських солдатів[7], а танк з центру Житомира – на територію Монументу Вічної Слави, де вже представлені зразки артилерійського озброєння часів ДСВ[8]. Іншим варіантом є перенесення техніки з постаментів до музеїв.[9] Таку практику «очищення простору» від артефактів війни можна порівняти із перенесенням поховань радянських військовослужбовців із міського простору на цвинтарі, процес чого також розпочався з 2022 р. Як цвинтар, а не міський майдан, є простором для померлих, так і музей або братня могила учасників ДСВ, а не центральна площа, має бути місцем для розміщення давньої зброї. Важливо також, що якщо про «декомунізаційний» демонтаж йдеться в першу чергу у громадах Галичини та Волині, регіонів традиційно налаштованих на несприйняття радянського спадку, то за другим варіантом військову техніку демонтують також і в інших регіонах.
«Дерадянізація»
Хоча практики демонтажу техніки-пам’ятників носять зараз непоодинокий характер, про «танкопад», порівняний за масштабами з «ленінопадом» 2014-2015 років поки не йдеться. Але там, де техніка лишилася стояти на постаментах, вона також зазнає втручання. Йдеться про її «дерадянізацію». На ній зафарбовують червоні зірки та інші знаки розрізнення, що містять радянську символіку, зокрема гвардійські знаки. І тут ми зустрічаємо різні варіанти реалізації. Інколи це формальне виконання – наприклад, танк Т-34 на в’їзді до Казанки Миколаївської області тепер має просто білі кола на башті. Ними закрили радянську зірку на гвардійських знаках. Так само гвардійський знак зафарбували яскраво-зеленою фарбою з балончика на танку у Миколаєві[10].
Але непоодинокі випадки, коли радянську символіку замальовують із використанням синіх та жовтих кольорів. Не знаючи мотивації конкретних виконавців, інтерпретувати подібні випадки можна по-різному. Видається, що інколи йдеться про такий же формальний характер зафарбовування забороненої (або зделигітимізованої) символіки, як і у випадку Казанки або Миколаєва, просто маляр мав у розпорядженні фарби відповідних кольорів. А разом з тим, зафарбування зірок на танках та автівках із закриттям їх національними кольорами викликає асоціації з практиками поводження з трофейною технікою. На ній ворожі знаки розрізнення зазвичай зафарбовуються помітною національною символікою, що має на меті в першу чергу уникнення ідентифікації цієї техніки як ворожої та випадків «дружнього вогню». Зірки на старих танках та автомобілях зараз, особливо враховуючи використання зірок у якості знаку розрізнення у ЗС РФ та загальний дискурс щодо радянського тоталітаризму, також можуть вважатися ворожими позначками на техніці. Тож самим фактом своєї наявності вони немов провокують саме на заміну на українські символи, а не на повне затирання. Натомість, ми не зустрічали випадків домальовування української символіки, нанесення її на попередньо порожні поверхні техніки-пам’ятників.
Разом з тим, така «націоналізація» може мати лише тактичний характер – радянські зірки зафарбовують у якості швидкої тимчасової дії, поки не вирішиться питання подальшої долі пам’ятника. На це вказує і відсутність втручання у тексти на постаментах, хоча вони можуть містити прямі відсилки до радянського дискурсу. Показовим тут є приклад танка ІС-2 у Дубно. Ще у липні 2022 р. місцева влада оголосила про виставлення його на продаж за 500 000 доларів США. І ось вже два роки танк чекає покупця на пофарбованому синьо-жовтим постаменті та з національними кольорами на башті: на думку міського голови, демонтувати танк з п’єдесталу має саме покупець.[11]
«Українізація»
У танка Т-34, що стоїть на в’їзді до Кропивницького, червону зірку на башті замінили жовтим та синім колами. Вони відтворюють знаки розрізнення сучасної військової авіації ЗСУ. Звісно, можливо це просто результат ретельнішого і більш «творчого» замальовування радянської символіки. Але разом з тим, цей випадок націоналізації візуально видається не тільки «тактичною» дією із усунення забороненої символіки. Є спокуса розглядати його як прояв глибшого привласнення пам’ятника. Візуально він відривається від історичного контексту, від сприйняття бронеодиницею радянської Червоної Армії, яка вела тут бої у 1943-1944 роках. З іншого ж боку, завдяки наявності сучасного знаку розрізнення ЗСУ, твориться новий контекст «українського танка». Такий вигляд танка, із українськими символами, загалом відповідає презентації участі українців у ДСВ у сучасному публічному дискурсі, із акцентом, що українці воювали разом із представниками інших Об’єднаних націй, виносячи ці дії по-за радянський контекст.
Якщо випадок танка у Кропивницькому дозволяє різні інтерпретації, то ми маємо також декілька прикладів, коли однозначно йдеться про повну «українізацію» техніки на постаментах. Зокрема, це випадки літаків у Черкасах та Краматорську та танка у Звягелі (Новограді-Волинському).
Встановлений у парку 30-річчя Перемоги у Черкасах радянський реактивний винищувач Су-7 зазнав змін, щоправда, ще до початку повномасштабної війни. У 2019 р. його перефарбували під час реконструкції пам’ятників у парку. Замість стандартного для радянських літаків 1960-х років сріблястого кольору та червоних зірок, тепер на нього нанесли синьо-жовту ліврею. Також замінили підпис на постаменті. На радянському йшлося про встановлення літака на честь льотчиків 8-ї авіаційної дивізії, яка визволяла місто у 1943 році. На оновленій версії слова «Слава героям», які виглядають парафразом популярного сучасного слогану та дозволяють різні інтерпретації про яких саме героїв йдеться[12].
Влітку 2023 року повністю перефарбували встановлений у Краматорську у 1973 році винищувач МіГ-17ПФ. На нього нанесли синій піксельний камуфляж, який використовує сучасна українська бойова авіація, та знаки розрізнення ВПС України[13]. Націоналізація зачепила і присвяту – зараз на табличці на постаменті вказано, що пам’ятник 8 вересня 1973 року встановили «на знак поваги українським льотчикам». На попередній версії (не факт, що першій) текст був іншим: «Слава советским летчикам – людям гордой и мужественной профессии» та зазначалося, що встановлений він на честь 30-ї річниці визволення міста[14].
Так само сучасний піксельний камуфляж української техніки нанесли і на радянський танк ІС-3 у вересні 2022 року у Звягелі[15].
Звісно, немає жодної гарантії, що згодом і перефарбована техніка не буде демонтованою – внаслідок зміни позиції місцевої громади або ж регуляцій з боку державних агенцій. Але в даному випадку зусилля, докладені для «українізації» пам’ятників, показують бажання їхнього збереження, та свідчать про сприйняття військової техніки на постаментах у громадах як частини свого простору і про визнання таких пам’ятників втіленням своєї меморіальної традиції.
Висновки
Таким чином, доля радянської військової техніки-пам’ятників в Україні відповідає загальним сучасним трендам щодо дій із радянським меморіальним спадком ДСВ і пам’яттю про ДСВ взагалі. Після початку повномасштабної російсько-української війни 24 лютого 2022 р. ми спостерігаємо два основних напрямки втручань у простір радянської військової техніки-пам’ятників: демонтаж або збереження через символічну дерадянізацію та натуралізацію. Ці два варіанти дій можна вважати також відповідями на питання про можливу долю радянського спадку та його відношення до сучасної України, яке дає сучасне українське суспільство.
Техніка сучасної війни як комеморативні об’єкти
Спостереження за долею військової техніки минулої війни протягом нового військового конфлікту так чи інакше провокує порівняння ситуацій. Тож нижче ми також хочемо поділитися спостереженнями щодо використання військової техніки як меморіальних об’єктів російсько-української війни, протягом 2014–2022 рр. та під час 2-х років її повномасштабної фази (2022–2024).
Вже з літа 2014 року в просторі українських міст розпочалася активна меморіалізація загиблих в АТО українських військовослужбовців. Спочатку це були тимчасові меморіали, а з 2016 р. в громадах встановлювали повноцінні пам’ятники та меморіали різного стилю. Але для вшанування пам’яті полеглих у цій війні військова техніка у якості пам’ятників не використовувалася. Очевидно, в першу чергу тут йшлося про небажання копіювати радянські практики меморіалізації Другої Світової.
Але винятки траплялися. У 2016 р. у селі Гурівщина (Київська область) у підніжжя встановленого у 2013 р. Хреста «Борцям за волю України» поставили також радянський БРДМ-2 (вірніше, машина-носій протитанкових ракет на його базі). Броньовик презентували як пам’ятник загиблим у АТО українським військовослужбовцям – хоча через відсутності пояснювальних текстів, його без знання контексту можна інтерпретувати радше як черговий «афганський» меморіал, для яких притаманна практика використання БРДМ. А тим більше йдеться про модифікацію, яка реально не використовувалася в АТО (самі БРДМ як застарілі машини залучалися також дуже обмежено). Під час боїв у 2022 р. БРДМ-пам’ятник було пошкоджено обстрілами – і при його відновленні пробоїни у броні навіть акцентували обведенням червоною фарбою. Очевидно, представники місцевої громади хочуть підкреслити «військовий досвід» свого меморіалу.
Простором для розміщення техніки російсько-української війни у якості меморіальних об’єктів з 2014 року ставали в першу чергу музеї. Це також узгоджується з позицією, яка зараз артикулюється щодо пам’ятників-техніки ДСВ: артефактам війни місце не посеред міст, а на спеціальних майданчиках. Вже влітку 2014 р. на території комплексу Національного музею історії України у Другій світовій війні розмістили захоплені на Донбасі зразки російської військової техніки. Пізніше на іншому майданчику музейного комплексу розмістили екземпляри техніки, які використовували у 2014 р. та пізніше українські сили.
Відкрита у 2016 році вулична експозиція Музею АТО у Дніпрі «Шляхами Донбасу» пропонувала відвідувачам інсталяцію із відтворенням антуражу боїв 2014-2015 років. У ній використані згорілі автівки, башта від знищеного танка, зенітна установка ЗУ-23, 120-мм міномет (який раніше стояв в експозиції про ДСВ) – та БТР. Пізніше музей також отримав ще один БТР та два БРДМ[16]. Але переліченими зразками техніка біля музею АТО не обмежилася. Свої понівечені у боях фургони та пікапи музею почали передавати представники різних підрозділів ЗСУ[17], тож незабаром між вуличною експозицією та основною будівлею музею виник цілий майданчик таких автомобілів. Їхня передача спрощується статусом – придбані за волонтерські або власні кошти бійців, ці машини не ставилися на офіційний облік військових частин. Окрім того, у 2023 р. музею АТО (на той момент вже реконцептуалізованому як музей російсько-української війни) передали спалений російський БТР-82. А разом з тим, у цьому ж році музей лишився без одного зі своїх БРДМів – його віддали для відновлення і передачі у діючу військову частину.[18]
Ці два випадки – понівечені автівки українських частин та спалені ворожі зразки і є єдиною технікою сучасної війни, представленою у публічному просторі українських міст під час повномасштабного вторгнення.
Захоплена ворожа техніка, у непридатному до відновлення і використання силами оборони України стані, розміщена у просторі міст, стає демонстрацією співгромадянам сили власної армії та свідченням провалу російського «бліцкрігу». Цю ідею презентував «парад» знищеної техніки на Хрещатику, головній вулиці столиці, інстальований у серпні 2022 р. до Дня Незалежності України[19]. З літа 2022 р. виставки пошкодженого ворожого озброєння було організовано у різних великих містах (зокрема авторам довелося відвідувати їх у Києві, Миколаєві, Кривому Розі та на меморіалі «Висота маршала Конєва» під Харковом). Очевидно, вони, принаймні ті, що розміщені у центрах міст, не стануть постійними об’єктами. Під час відкриття такої виставки у Кривому Розі одразу було задекларовано її тимчасовість – та оголошено подальші плани віддати техніку у якості металобрухту на переплавку[20].
Як не дивно, але сучасна українська техніка, яку можна зустріти у міському просторі зараз – це також лише пошкоджена техніка, і виключно автомобілі. Побиті уламками і розміщені у публічному просторі, вони використовуються «з рекламними» цілями, як заохочення до пожертв у зборах на нові автівки для певного підрозділу. Про меморіальну функцію тут не йдеться.
Вся інша військова техніка потрібна зараз на фронті.
Денисом Шаталовим це есе підготовано завдяки підтримці Sustaining Ukrainian Fellowship у Centre for Advanced Studies Sofia. Миколою Гоманюком це есе підготовано завдяки підтримці стипендії від Gerda Henkel Stiftung.
Виноски
[1] Щодо російського відношення до меморіалів ДСВ на окупованих українських територіях див.: Mykola Homanyuk and Mischa Gabowitsch, Occupation and De-occupation of War Memorials in Ukraine. Commemorative Practices in Russian-Controlled Territories, 2022–2023”, In: Kunsttexte Nr. 1 (2024), https://doi.org/10.48633/ksttx.2024.1.102637
[2] Див. подібну аргументацію у: Denys Shatalov, “The Second World War and future monuments to the ongoing Russo-Ukrainian war in Kryvyi Rih”, In: Images and Objects: Russia’s War against Ukraine (ed. by Miglė Bareikytė and Natasha Klimenko). 2024 (upcoming).
[3] Як характерний приклад аргументації подібного демонтажу, із прирівнюванням радянської техніки-пам’ятників до маркерів «русского мира» див. bug.org.ua, “Демонтувати танк у Володимирі! Настав час позбутися від радянського сміття і ‘руського міра’ в місті”, https://bug.org.ua/news/volodymyr/demontuvaty-tank-u-volodymyri-nastav-chas-pozbutysya-vid-radyanskogo-smittya-i-ruskogo-mira-v-misti-653544/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[4] bug.org.ua, “Танковпад продовжується: у Тернопільській області демонтували ще один памятник-танк”, https://bug.org.ua/news/tankovpad-prodovzhuyetsya-u-ternopilskij-oblasti-demontuvaly-shhe-odyn-pamyatnyk-tank-653898/, дата доступу 15 липня 2024 р.; bug.org.ua, “У Рівному демонтували пам’ятник з радянською технікою”, https://bug.org.ua/news/u-rivnomu-demontuvaly-pamyatnyk-z-radyanskoyu-tehnikoyu-654040/, дата доступу 15 липня 2024 р.; Валентина Пустіва, “В Мукачево демонтировали советский танк-памятник”, https://korrespondent.net/ukraine/4468290-v-mukachevo-demontyrovaly-sovetskyi-tank-pamiatnyk, дата доступу 15 липня 2024 р.; @DecolonizatorUA, “У селі Незвисько на Прикарпатті демонтовно радянську гармату”, https://twitter.com/DecolonizatorUA/status/1783552306543223028, дата доступу 15 липня 2024 р.; Медіа агентство АСС, “У Чернівцях демонтували танк-пам’ятник на вулиці Гагаріна”, https://acc.cv.ua/news/chernivtsi/u-chernivcyah-demontuvali-tank-pamyatnik-na-vulici-gagarina-video-82243, дата доступу 15 липня 2024 р.; bug.org.ua, “Слідом за радянськими зірками на площі у Володимирі демонтували танк” https://bug.org.ua/news/volodymyr/onovleno-slidom-za-radyanskymy-zirkamy-na-ploshhi-u-volodymyri-demontuvaly-tank-656609/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[5] @DecolonizatorUA,“У Миколаєві патріотична спільнота вимагає демонтувати совєцький танк”, https://twitter.com/DecolonizatorUA/status/1786362923918495887, дата доступу 15 липня 2024 р. Нам також відомі подібні випадки у Рівному та селі Білозірка Миколаївської області.
[6] Навесні 2024 р. цей танк обмалювали написами із вимогами його демонтажу, тоді ж додали і білі хрести на місці зафарбованих радянських знаків. Але після цього постамент було відмито, вірогідно співробітниками комунальних служб – а хрести лишилися. Очевидно, для авторів «доповнення» це відсилка до тактичного знаку на наземній техніці ЗСУ, який використовується з осені 2022 р. Але нанесені на танк часів ДСВ вони також створюють асоціації із трофейним танком, експлуатованим Вермахтом.
[7] Еймос Чаппл, “Пам’ятник Другій світовій війні – танк Т-34 у Тростянці вирішили демонтувати”, https://www.radiosvoboda.org/a/tank-trostyanets-vtorhnennya/32403254.html, дата доступу 15 липня 2024 р.
[8] АрміяInform, “У Житомирі зняли з постаменту радянський танк Т-34”, https://armyinform.com.ua/2022/05/05/u-zhytomyri-znyaly-z-postamentu-radyanskyj-tank-t-34/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[9] Бегемот, “У Павлограді радянський танк із почесного місця переїде до музею, щоб не лякати населення”, https://beg.dp.ua/radjanskij-tank-pereide-do-muzeju/, дата доступу 15 липня 2024 р.; rayon.in.ua, “У Новограді-Волинському хочуть перенести в інше місце радянські гармату й танк”, https://history.rayon.in.ua/news/553525-u-novogradi-volinskomu-khochut-perenesti-v-inshe-mistse-radyanski-garmatu-y-tank, дата доступу 15 липня 2024 р.; Вікторія Отаманчук, “Демонтований в Кам’янці радянський танк встановили в Києві”, https://vsim.ua/Podii/demontovaniy-v-kamyantsi-radyanskiy-tank-vstanovili-v-kiev-11686198.html, дата доступу 15 липня 2024 р.; Оксана Коломієць, “У Волочиську демонтували танк на честь визволителів від німецько-фашистських загарбників”, https://ye.ua/syspilstvo/62405_U_Volochisku_demontuvali_tank_na_chest_vizvoliteliv_vid_nimecko_fashistskih_zagarbnikiv.html, дата доступу 15 липня 2024 р.
[10] Інше ТВ, “В Миколаєві на танку-пам’ятнику замалювали червону зірку”, https://inshe.tv/mykolayv/2022-09-20/707738/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[11] Іван Марчук, Надія Кривко, “‘Хто хоче купити – нехай сам його і демонтує’”: у Дубні на Рівненщині не можуть продати радянський танк-монумент”, https://suspilne.media/rivne/350796-hto-hoce-kupiti-nehaj-sam-jogo-i-demontue-u-dubni-na-rivnensini-ne-mozut-prodati-tank-monument/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[12] lenta.ua, “У Черкасах в реконструкцію ‘Літака’ вклали майже мільйон”, https://lenta.ua/u-cherkasah-v-rekonstruktsiyu-litaka-vklali-mayzhe-milyon-73218/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[13] Антон Степура, “Перефарбоване минуле. Літак у Краматорську відтепер у блакитному пікселі: чи достатнє оновлення радянського пам’ятника”, https://suspilne.media/donbas/516465-perefarbovane-minule-litak-u-kramatorsku-vidteper-u-blakitnomu-pikseli-ci-dostatne-onovlenna-radanskogo-pamatnika/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[14] Східний Проект, “В Краматорске отремонтированный памятник самолету открыли под звуки оркестра”, https://vp.donetsk.ua/mir/51011-9961, дата доступу 15 липня 2024 р.
[15] Олександр Кравченко, “На Житомирщині перефарбували танк на пам’ятнику”, https://lb.ua/society/2022/09/11/529072_zhitomirshchini_perefarbuvali_tank.html, дата доступу 15 липня 2024 р.
[16] Юра Фанигін, “Супер день в Музеї АТО”, Facebook post, 31 серпня 2017, https://www.facebook.com/gobackalive/posts/pfbid0XiFeECQZ1LjNtUEF11ySoxKucxH2KzLxpATEpRzhJTWacTeXW2f5RwEXBKHrJPhNl, дата доступу 15 липня 2024 р.
[17] Перший Музей АТО Дніпро/ Первый Музей АТО Днепр/ Ukraine’s first ATO Museum, “ Пам’ятаєте, ми розповідали, що зовсім скоро експозиція Музею поповниться…”, Facebook post, 17 січня 2020, https://www.facebook.com/UkrainesFirstATOMuseum/posts/pfbid02ioVM33YXXD1yisBfP516GdnpAj4Dbc3xi5Qn9oLApZjbosQQK3MYuECyQBUexMhrl, дата доступу 15 липня 2024 р.; dnepr.info, “Днепровский музей АТО пополнился двумя уникальными экспонатами”, https://dnepr.info/ru/news/dneprovskij-muzej-ato-popolnilsya-dvumya-unikalnymi-eksponatami/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[18] ДніпроTV, “Бронетехніка з експозиції Музею АТО відправиться на передову”, https://dnipro.tv/news-dnipro/transport/bronetekhnika-z-ekspozytsii-muzeiu-ato-vidpravytsia-na-peredovu/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[19] Єлизавета Серватинська, “‘Парад’ знищеної російської техніки на Хрещатику. Фоторепортаж” https://suspilne.media/273280-parad-znisenoi-rosijskoi-tehniki-na-hresatiku-fotoreportaz/, дата доступу 15 липня 2024 р.
[20] militarnyi, “У Кривому Розі відкрили виставку знищеної техніки армії Росії”, https://mil.in.ua/uk/news/u-kryvomu-rozi-vidkryly-vystavku-znyshhenoyi-tehniky-armiyi-rosiyi/, дата доступу 15 липня 2024 р.
Про авторів
Денис Шаталов здобув ступінь кандидата історичних наук у 2016 році в Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара, Україна, захистивши дисертацію про українське козацтво в публічному дискурсі другої половини 18-го – першої половини 19-го століття. З 2015 року – науковий співробітник Українського інституту вивчення історії Голокосту «Ткума» та Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (2015-2020). Був запрошеним стипендіатом Prisma Ukraïna у 2019/20 та нерезидентним стипендіатом Prisma Ukraïna у 2022/23 на Форумі трансрегіональних студій (Forum Transregionale Studien). З 2022 року є членом дослідницької групи «Війна, міграція, пам’ять». З жовтня 2023 року є стипендіатом програми Sustaining Ukrainian Scholarship у Центрі перспективних досліджень Софії та стипендіатом програми Prisma Ukraïna Фонду Герди Хенкель у 2024-25 роках.
Микола Гоманюк народився 1974 року в Каховці, Україна. Закінчив Херсонський державний педагогічний інститут у 1996 році та захистив кандидатську дисертацію з соціології у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна у 2008 році. Наразі є доцентом кафедри географії та екології Херсонського державного університету, де викладає географію людини. Він також є головою Херсонського відділення Соціологічної асоціації України та керує незалежною театральною компанією «Херсонська театральна лабораторія». У 2003/2004 роках був стипендіатом Лейна Кіркланда в Університеті ім. М. Куре-Склодовської (Польща). У 2018 році став лауреатом премії ADAMI Media Prize за культурне розмаїття у Східній Європі. У 2022 році Гоманюк отримав грант на віртуальні візити від Північно-Західного інституту глобальних відносин імені Баффета (США) та був стипендіатом стипендіальної програми імені Петра Яцика в Університеті Торонто (Канада). У 2023-2024 роках брав участь у стипендіальній програмі «Україна і трансформація Східної Європи», організованій Дослідницьким центром історії трансформацій (RECET) Віденського університету (Австрія). Його поточні дослідження присвячені етнічним меншинам (роми та турки-месхетинці), меморіалам на тимчасово окупованих територіях України, сучасним топонімічним практикам в Україні та проблемам соціальної репрезентації в сучасному документальному театрі. З 2022 року він є нерезидентним стипендіатом і членом дослідницької групи Prisma Ukraïna «Війна, міграція, пам’ять», а також стипендіатом Prisma Ukraïna на 2024-25 рр. від Фонду Герди Хенкель.
Цитування: Денис Шаталов та Микола Гоманюк, Радянська зброя на п’єдесталі. Військова техніка-пам’ятники під час російської війни в Україні – Частина 1 , в: TRAFO – Блог трансрегіональних досліджень, 08.10.2024, https://doi.org/10.58079/12fn5
OpenEdition schlägt Ihnen vor, diesen Beitrag wie folgt zu zitieren:
Forum Transregionale Studien (8. Oktober 2024). Радянська зброя на п’єдесталі. Військова техніка-пам’ятники під час російської війни в Україні – Частина 2. TRAFO – Blog for Transregional Research. Abgerufen am 1. November 2024 von https://doi.org/10.58079/12fn5