Радянська зброя на п’єдесталі. Військова техніка-пам’ятники під час російської війни в Україні – Частина 1

Практики 1945 – 2021 років

Денис Шаталов[1] та Микола Гоманюк[2]

27 лютого 2022 р. українськими соцмережами розлетілося відео, на якому російська військова техніка, що увірвалася до міста Буча, на ходу обстрілює українську броньовану машину (БРДМ). Остання, щоправда, стояла не на позиції, а на постаменті – як пам’ятник місцевим учасникам радянської війни в Афганістані[3]. Це найвідоміша, але не єдина подібна історія – так само жертвою обстрілів стали і пам’ятник-БРДМ у селі Гурівщина на Київщині або гармата на в’їзді в село Білозірка Миколаївської області. Під час боїв за оборону Лисичанська влітку 2022 року танк Т-34 опинився знятим з постаменту і встановленим просто на вулиці – вірогідно, українські бійці використовували його як загородження.[4]

У липні 2022 року на брифінгу представники Міноборони РФ звинуватили Україну у використанні будівлі школи №23 у Дніпрі для розміщення військових і в розташуванні поруч військової техніки. Росіяни збрехали лише частково – техніка дійсно стояла біля школи. Але розміщена вона там з 1975 року, як частина вуличної експозиції Дніпропетровського національного музею. Це танки і гармати часів ДСВ.[5] Щоправда, далі до них примикає техніка з вуличної експозиції музею АТО, встановлена у 2016-2018 роках. Трохи раніше подібна історія трапилася в Одесі. Там після заяв російської сторони про розміщення артилерії та облаштування позицій біля школи №56, з постаменту перед закладом поквапилися прибрати радянську зенітну гармату зразка 1939 р., встановлену як пам’ятник воїнам зенітної бригади часів ДСВ, та закопали траншеї поруч, викопані комунальниками під час ремонтних робіт[6]. Можливо, саме з подібних міркувань, щоб пам’ятник не ідентифікували як військову ціль, у Миколаївській області затягнули маскувальними сітками паливозаправник, встановлений на постаменті біля однієї з військових частин.

У цих випадках можна казати, що стара військова техніка, встановлена за радянських часів на постаменти у якості пам’ятників, опинилася задіяною у сучасній війні. Старі гармати та бронетехніка були хибно ідентифіковані як легітимні військові цілі. Разом з тим, сучасна повномасштабна російсько-українська війна зачепила набагато більшу кількість військової техніки-пам’ятників, установлених на українських теренах, ніж тільки ті одиниці, що потрапили в приціл ворогу. Тож у цьому есеї автори хотіли поділитися своїми загальними спостереженнями за долею подібних пам’ятників після 24 лютого 2022 року. У якості джерел інформації ми спиралися на власні польові спостереження, а також інтенсивно відслідковували ситуацію за допомогою онлайн-медіа.

Військова техніка у роки Другої світової війни могла стати своєрідним тимчасовим пам’ятником її екіпажу, у випадку коли його ховали одразу на місці загибелі біля підбитої бойової машини. Однак згодом техніку забирали для ремонту або ж відправляли на брухт, а рештки полеглих переносили до братніх могил. Мінімум один подібний випадок ми знаємо й у сучасній російсько-українській війні: 2022 р. екіпаж українського БТР був похований на узбіччі дороги, поруч із рештками своєї машини біла села Гусарівка Харківської області.

Встановлення військової техніки на постаментах у якості монументів ДСВ (а вірніше Великої Вітчизняної) розпочалося на території України практично одразу по її завершенні. Наприклад, першим спорудженим у Дніпропетровську (сучасному Дніпрі) воєнним пам’ятником став поставлений на постамент легкий танк Т-70. Це був пам’ятник на честь загиблого у березні 1944 р. командира танкового корпусу Юхима Пушкіна, що відзначився у боях за місто[7]. Приблизно тоді ж у Донецьку як пам’ятник полеглому у жовтні 1943 р. командиру танкової бригади Францу Гринкевичу на постамент поставили підбитий Т-34-76.[8] Як і абсолютна більшість інших монументів, обелісків та скульптур, зведених у перші повоєнні десятиріччя, ці танки-пам’ятники вшановували загиблих.

У 1967 році пам’ятник генералу Пушкіну у Дніпрі реконструювали – замінивши легкий Т-70 на середній танк Т-34-85. У цей же період аналогічна заміна відбулася й у Донецьку із пам’ятником Гринкевичу. Замість машин, які реально були на озброєнні в їхніх частинах, новими пам’ятниками стали танки, що надходили на озброєння вже після загибелі цих танкових командирів[9]. Гадаємо, важливішим визначили те, що Т-34-85 візуально потужніші машини та стали іконографічною «зброєю Перемоги» у радянському дискурсі ДСВ. Танки-пам’ятники вшановували тепер вже не так загибель танкістів, як могутність радянських танкових сил часів ДСВ.

Ця заміна танків на п’єдесталах була одним з проявів нового етапу радянської меморіалізації ВВВ, творення героїчного міфу вже брежнєвської доби, уславлення Перемоги.[10] У 1960-ті – 1980-ті масово зводилися нові пам’ятники ДСВ. І у ці роки встановлення воєнної техніки на постаменти стало в Радянському Союзі стандартною меморіальною практикою вшанування ДСВ. У цей період хіба не у кожному райцентрі поставили по танку, великі села могли задовільнитися гарматою – а у містах одиниць техніки зазвичай було навіть декілька, різних типів у різних місцях. Військова техніка на п’єдесталах стала для населених пунктів настільки ж стандартною частиною пейзажу, як і пам’ятники Леніна на їхніх центральних площах[11].

У цей же період розповсюдженою практикою стало встановлення військової техніки-пам’ятників ДСВ на території європейських країн соціалістичного табору. Оформлені як «монументи вдячності», пам’ятники радянським визволителям, вони несли очевидну політичну функцію, маркуючи радянське домінування і підкорення[12].

Таку форму військових пам’ятників можна також розглядати як питомо радянський візуальний маркер, рахуючи, що за межами Радянського Союзу та країн радянського блоку, подібні практики не набули поширення. Разом з тим, це не означає повну відсутність танків та гармат, встановлених у якості пам’ятників на Заході – на місцях колишніх танкових битв або перед військовими частинами в пам’ять про їхніх військовослужбовців попередніх поколінь.

На відміну від ранніх повоєнних меморіалів, пам’ятників полеглим, нові пам’ятники з використанням техніки на радянських теренах зазвичай ставили на вшанування визволителів населеного пункту, земляків-учасників війни або ж в пам’ять про конкретні військові частини, хоча також могли розміщувати і на братських могилах. Функції пам’ятника-техніки у такому випадку не відрізнялися від функцій інших пам’ятників ВВВ, танки і гармати становили просто окремий їхній різновид. Але якщо стандартні скульптури, що часто встановлювалися на братських могилах, такі як «Скорботна мати» або солдат, що схилився, відсилали до почуття жалоби, то військова техніка, піднята на п’єдестал, у будь-якому випадку, символізувала міць та перемогу, а не траур.

Окрім прямого використання у якості пам’ятників, стара військова техніка часів війни та повоєнних зразків з середини 1960-х років могла зайняти місце перед будівлями музеїв, військових навчальних закладів, на майданчиках біля військових меморіалів або навіть біля центрів дитячої творчості. У таких випадках вона не була пам’ятниками у прямому значенні, але виконувала функцію місць пам’яті ДСВ (якщо йшлося про зразки часів війни або повоєнні зразки біля меморіалів ВВВ).

Встановлення танка або гармати на постаменті можна розглядати у контексті поширеної практики використання типових моделей скульптур для пам’ятників, які пропонували радянські художні об’єднання. Внаслідок цього у різних поселеннях стояли ідентичні пам’ятники. Військова техніка також являла собою готову шаблонну форму пам’ятника, повторювану у різних місцях. Але на відміну від скульптури, у будь якому випадку не позбавленої елементу художньої фікції, техніка – це справжній артефакт, її перевагою була безсумнівна достовірність. Тож, якщо скульптуру можна вважати художнім монументом, то військову техніку-пам’ятник – документальним.

Хвиля встановлення пам’ятників-техніки збігалася у часі з остаточним списанням зі зберігання з військових частин старого озброєння – в першу чергу танків Т-34-85 та гармат різного типу[13]. Найчастіше саме ці моделі, що використовувалися у часи війни (хоча часто вже повоєнних випусків) потрапляли на постаменти[14]. А разом з тим, часто пам’ятниками ДСВ ставало і перше повоєнне покоління техніки – зокрема танки ІС-3, Т-55 та Т-10, літаки Міг-15 та Міг-17. Їхній символізм у ролі пам’ятників війні, у якій вони не брали участь, видається доволі опосередкованим. Стосовно ж танків зразків часів війни часто виникали міські легенди, у двох варіаціях – або що на постаменті встановили танк, який першим увірвався до міста, або бойову машину, що дійшла до Берліну. 

У 1980-х – 1990-х роках військова техніка у якості пам’ятників могла також встановлюватися вже і на честь учасників радянської війни в Афганістані, або ж як пам’ятні знаки біля військових частин. При цьому використовувалися списані екземпляри сучасних зразків озброєнь, на кшталт танків Т-64 та броньованих машин БМП-1, БРДМ, БТР-60/70/80, які не ставили у якості пам’ятників ДСВ. Однак загалом ці практики були набагато рідшими, порівняно із кількістю пам’ятників-техніки ДСВ.

В День Захисників України, 14 жовтня 2020 року, у Парку Слави у Краматорську урочисто відкрили новий пам’ятник – бойову машину десанту БМД-1 на постаменті. На табличці зазначено, що вона являє «символ військової звитяги та братерства та вірності Присязі ветеранів та військовослужбовців десантних військ, морської піхоти та спецназу Збройних Сил України». Така присвята нагадує етос пострадянських ветеранських організацій, зокрема «афганців», що цілком природно, зважаючи що «пам’ятний знак встановлено за ініціативою Союзу десантників Донецької області». Але пам’ятник, відкритий за участі командувача ДШВ ЗСУ, не є тільки черговим «афганським» монументом (хоча і не відрізняється від них за формою). Зазначається (хоча це ніде не вказано на самому пам’ятнику), що на постамент встановили бойову машину, яка у 2014 р. брала участь у боях за Краматорськ та отримала пошкодження, після чого її відновлювали^[15]. У всій цій акції важко не помітити впливу радянської комеморативної традиції, включаючи уявлення про те, що на постаменти у населених пунктах потрапляла техніка, задіяна в їхньому визволенні.

Військова техніка на постаментах перетворилася у звичний елемент простору українських населених пунктів. З 1991 р. протягом всього періоду незалежності, до 2022 р., вона стояла практично непорушно, без змін[16] – хіба що періодично співробітники комунальних служб перефарбовували її, часто у якісь ядучі зелені відтінки, дуже далекі від стандартного радянського хакі 4БО. Разом з тим, вже у цей період танки та інша військова техніка ставали об’єктами «декорування». У радянські часи на танках-пам’ятниках можна побачити хіба відтворені тактичні номери та інколи гвардійські знаки,[17] і дуже зрідка написи. Але з 2000-х років розповсюдженою практикою стало нанесення відсутніх раніше емблем та знаків – в першу чергу червоних зірок, гвардійських знаків, позначок кількості підбитої ворожої техніки, та якісь лозунгів на кшталт «За родину» (російською мовою), що мали відтворювати лозунги часів війни. Втім, це створювало ефект не реконструкції історичного вигляду бойових машин, а радше справляло враження святкового декорування.

Російсько-українська війна та військова техніка на постаментах

Епізодом першого етапу Війни на Донбасі влітку 2014 р., який знайшов резонанс в медіа, стала історія одного з танків-пам’ятників. Тоді сепаратисти змогли завести танк ІС-3, модель другої половини 1940-х років, що стояв на постаменті у селі Олександро-Калинове поблизу міста Костянтинівки (Донецька область). На танку намалювали червоні зірки, написали лозунги «На Львов!» та «На Киев!» і встановили кулемет (гармата була не в робочому стані). Далі він використовувався у пропагандистських цілях, для підживлення сепаратистського наративу про нову війну як продовження боротьби дідів із нацистами[18] – на тій самій техніці. У російській пропаганді навіть стверджувалося, що «танк времен Великой Отечественной» (хоча ІС-3 це вже повоєнний зразок) брав участь в успішних атаках на декілька українських блокпостів – хоча немає жодних підтверджень цій інформації з українського боку. Натомість під час звільнення району Костянтинівки українськими військами на початку липня 2014 року танк виявився несправним та був кинутий сепаратистами. Українці презентували його в якості трофею, спочатку виставивши на показ у Києві. Пізніше танк передали до Музею ракетних військ стратегічного призначення у Первомайську, хоча Олександрово-Калинівська громада виступала за повернення танка на постамент у селі.[19]

Подібна історія трапилася й у захопленому бойовиками «ЛНР» Антрациті Луганської області. Там після декількох невдалих спроб сепаратистам зрештою вдалося завести знятий з постаменту танк Т-34-85. За зразком поширених тоді польових дообладнань техніки, на нього наварили додаткові протикумулятивні екрани з сіток та інші елементи захисту. Це свідчить, що танк планували використовувати у військових цілях – а не просто презентувати як «ожилу реліквію» Великої Вітчизняної. Тим не менш, інформація про використання цього танка у боях відсутня. Станом на 1 липня 2016 р. його вже повернули на постамент, хоча і лишивши екрани – тобто не в автентичному вигляді[20].

Однак якщо для бойовиків Донбасу спроби використання знятої з постаментів техніки-пам’ятників ДСВ мали символічне значення через їх активну апеляцію у пропагандистських цілях до теми Великої Вітчизняної війни, то з українського боку подібні спроби були відсутні. Ландшафт техніки-пам’ятників з 2014 року на підконтрольній українському уряду території лишився практично непорушним. Як і інші меморіали ВВВ/ДСВ, вони не зазнали втручання у зв’язку із реалізацією політики «декомунізації». Хоча вже тоді зустрічалися одиничні випадки замальовування радянської символіки національними кольорами, як на танку ІС-3 у Павлограді або на постаменті літака у Чорнобаївці Херсонської області.

---

Виноски

[1] Денисом Шаталовим це есе підготовано завдяки підтримці Sustaining Ukrainian Fellowship у Centre for Advanced Studies Sofia.

[2] Миколою Гоманюком це есе підготовано завдяки підтримці стипендії від Gerda Henkel Stiftung.

^[3] Ірина Буртик, “У Бучі росіяни вступили в бій з пам’ятником: подумали, що це техніка ЗСУ”, https://24tv.ua/buchi-rosiyani-vstupili-biy-pamyatnikom-podumali-shho-tse-btr_n1881724, дата доступу 15 липня 2024 р.

[4] Militarnyi, “У боях за Лисичанськ використовували Т-34-85 з постаменту”, https://mil.in.ua/uk/news/u-boyah-za-lysychansk-vykorystovuvaly-t-34-85-z-postamentu/, дата доступу 15 липня 2024 р.

[5] The Insider, “Минобороны РФ выдало экспозицию советских вооружений в историческом музее Днепра за размещенную возле школы артиллерию и бронетехнику ВСУ”, https://nv.ua/ukr/ukraine/events/rf-vidala-eksponati-istorichnogo-muzeyu-u-dnipri-za-tehniku-zsu-novini-ukrajini-50259574.html, дата доступу 15 липня 2024 р.

[6] dumskaya.net, “ В Одессе демонтируют установленный у школы памятник – советскую зенитку, которая «беспокоит» российских нацистов” https://dumskaya.net/news/v-odesse-demontiruyut-ustanovlennyy-u-shkoly-pam-165100/, дата доступу 15 липня 2024 р.

[7] Ганна Швидько, “Перший післявоєнний пам’ятник у Дніпропетровську”, https://www.dnipro.libr.dp.ua/pamyatnik_Pushkin_istoriya, дата доступу 15 липня 2024 р. 

[8] Анатолий Жаров, “Полковник Гринкевич: правда и вымысел о герое”, https://infodon.org.ua/stalino/813, дата доступу 15 липня 2024 р.

[9] Т-34-85 почали постачати на фронт тільки у лютому-березні 1944 р., корпус Пушкіна не встиг отримати їх до його загибелі. Михаил Барятинский, “Средний танк Т-34-85. Боевое применение”, http://armor.kiev.ua/Tanks/WWII/T34_85/t34_85_3.html, дата доступу 15 липня 2024 р.

[10] Щодо динаміки радянської монументальної меморіалізації ДСВ див. Sklokina, Iryna, “Commemorating the Glorious Past, Dreaming of the Happy Future: WWII Burial Places and Monuments as Public Places in the Postwar Ukraine”, in: Guido Hausmann and Iryna Sklokina (eds.), The Political Cult of the Dead in Ukraine: Traditions and Dimensions from Soviet Times to Today, Göttingen: V & R Unipress, 2021, 69–96. Конрадова, Наталья и Анна Рылеева, “Герои и жертвы. Мемориалы Великой Отечественной” в: Михаил Габович (ред) Память о войне 60 лет спустя: Россия, Германия, Европа. Москва: Новое литературное обозрение, 2005, 241–261. Калібовець Світлана, “ Меморіали Великої Вітчизняної війни у містах-героях України та політика пам’яті (1942–1980-х рр.)”, Наукові записки Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Серія: Педагогічні та історичні науки, 103, 2012, 246–259.

[11] Принагідно зауважимо, що хай і не такою масовою, але стандартною практикою цієї доби було також встановлення на постаменти цивільної техніки – в першу чергу старих тракторів або автомобілів. Ця практика більше притаманна сільським населеним пунктам, хоча відома й у містах. Цивільна техніка ставала пам’ятниками, що вшановували перших сільських механізаторів або ж працівників підприємств, чи розміщувалися біля навчальних закладів відповідного профілю. На залізничних станціях у якості пам’ятників встановлювалися паровози. І, на відміну від радянських пам’ятників-військової техніки, цивільна техніка набагато рідше сприймається як ідеологічні об’єкти; після 2014 та 2022 р. її демонтаж не став помітним явищем.

[12] Leo Schmidt, “Panzerdenkmale. Narrative vor und nach 1990”, In: Jürgen Danyel u.a. (Hg.): Kommunismus unter Denkmalschutz?: Denkmalpflege als historische Aufklärung. Forschungen und Beiträge zur Denkmalpflege im Land Brandenburg, Bd. 16. 2018, 77–82, Wiktor Szymborski, “Tanks on Monuments, Monument Tanks. On Trench Art and ‘Gratitude Memorials’”, Trimarium, In: The History and Literature of Central and Eastern European Countries, 4(4), 47–94. DOI 10.55159/tri.2023.0104.02

[13] Цікавим питанням для дослідження може стати вивчення впливу економічних мотивів на вибір саме військової техніки для встановлення в якості пам’ятників. Радянські громади та підприємства замовляли скульптури для пам’ятників ВВВ за власний кошт. Чи не було дешевшим у таких умовах придбати (або, можливо, навіть отримати безкоштовно) списану техніку у Міністерства оборони, тим більше, що таким чином ще й економилися державні кошти на її утилізацію?

[14] Інші моделі техніки, безпосередньо воєнних років, ставали пам’ятниками набагато рідше. Це пов’язано з тим, що їх масово вивели з експлуатації та віддали у переплавку ще до початку масового встановлення монументів-військової техніки.

[15] Десантно-штурмові війська Збройних Сил України, “На Донеччині відкрили пам’ятний знак «Символ військової звитяги БМД-1» на честь мужності і героїзму воїнів ДШВ, ССО та морської піхоти під час боїв на Донбасі”, https://dshv.mil.gov.ua/na-donechchini-vidkrili-pamyatnij-znak-simvol-vijskovo%D1%97-zvityagi-bmd-1-na-chest-muzhnosti-i-gero%D1%97zmu-vo%D1%97niv-dshv-sso-ta-morsko%D1%97-pixoti-pid-chas-bo%D1%97v-na-donbasi/, дата доступу 15 липня 2024 р.

[16] Хоча і траплялися окремі випадки її демонтажу же у 1990-ті роки, в першу чергу на території Західної України. Роксоляна Панич, “А що замість танка, або як заповнити простір у Львові після знесення радянських пам’ятників?”, https://prolviv.com/blog/2019/11/05/a-shcho-zamist-tanka-abo-iak-zapovnyty-prostir-u-lvovi-pislia-znesennia-radianskykh-pam-iatnykiv/, дата доступу 15 липня 2024 р.

[17] Під час Другої світової війни найбільш відзначені частини Червоної Армії відзначалися присвоєнням гвардійського звання, і всі їхні солдати отримували спеціальні знаки із зображенням червоного прапора, лаврового вінка та червоної зірки. Деякі гвардійські підрозділи під час війни також наносили такі емблеми на свою техніку, але це не було поширеною практикою.

[18] Alexandr Osipian, “World War II Memory Politics in Russia and Ukraine and Their Uses During the Conflict in the Donbas (Spring–Summer 2014)”, In: Korine Amacher, Andrii Portnov, Victoriia Serhienko (eds.) Official History in Eastern Europe. Osnabrück: Fibre, 2020, 282-288; Дмитро Титаренко, “‘Враг вновь вступил на нашу землю…’: Велика Вітчизняна / ІІ світова війна в політиці пам’яті на території самопроголошеної ДНР (2014-2016 рр.)”, https://www.historians.in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/2399-dmitro-titarenko-vrag-vnov-vstupil-na-nashu-zemlyu-velika-vitchiznyana-ii-svitova-vijna-v-polititsi-pam-yati-na-teritoriji-samoprogoloshenoji-dnr-2014-2016-rr, дата доступу 15 липня 2024 р.

[19] Militarnyi, “Танк ИС-3 в войне на Донбассе – Полная история”, https://mil.in.ua/uk/blogs/tank-ys-3-v-vojne-na-donbasse-polnaya-ystoryya/, дата доступу 15 липня 2024 р.

[20] nesvetaytv, “Танк T-34 Антрацит”, https://www.youtube.com/watch?v=l_N78BFiYss, дата доступу 15 липня 2024 р.; obozrevatel.com, “Бойовики в Антрациті зняли з постаменту танк Т-34”, https://incident.obozrevatel.com/ukr/crime/67108-bojoviki-v-antratsiti-znyali-z-postamentu-tank-t-34.htm, дата доступу 15 липня 2024 р.; karopka.ru, “Т-34 Антрацит”, https://karopka.ru/community/user/11125/?MODEL=455073, дата доступу 15 липня 2024 р. 

---

Про авторів

Денис Шаталов здобув ступінь кандидата історичних наук у 2016 році в Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара, Україна, захистивши дисертацію про українське козацтво в публічному дискурсі другої половини 18-го – першої половини 19-го століття. З 2015 року – науковий співробітник Українського інституту вивчення історії Голокосту «Ткума» та Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (2015-2020). Був запрошеним стипендіатом Prisma Ukraïna у 2019/20 та нерезидентним стипендіатом Prisma Ukraïna у 2022/23 на Форумі трансрегіональних студій (Forum Transregionale Studien). З 2022 року є членом дослідницької групи «Війна, міграція, пам’ять». З жовтня 2023 року є стипендіатом програми Sustaining Ukrainian Scholarship у Центрі перспективних досліджень Софії та стипендіатом програми Prisma Ukraïna Фонду Герди Хенкель у 2024-25 роках.

Микола Гоманюк народився 1974 року в Каховці, Україна. Закінчив Херсонський державний педагогічний інститут у 1996 році та захистив кандидатську дисертацію з соціології у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна у 2008 році. Наразі є доцентом кафедри географії та екології Херсонського державного університету, де викладає географію людини. Він також є головою Херсонського відділення Соціологічної асоціації України та керує незалежною театральною компанією «Херсонська театральна лабораторія». У 2003/2004 роках був стипендіатом Лейна Кіркланда в Університеті ім. М. Куре-Склодовської (Польща). У 2018 році став лауреатом премії ADAMI Media Prize за культурне розмаїття у Східній Європі. У 2022 році Гоманюк отримав грант на віртуальні візити від Північно-Західного інституту глобальних відносин імені Баффета (США) та був стипендіатом стипендіальної програми імені Петра Яцика в Університеті Торонто (Канада). У 2023-2024 роках брав участь у стипендіальній програмі «Україна і трансформація Східної Європи», організованій Дослідницьким центром історії трансформацій (RECET) Віденського університету (Австрія). Його поточні дослідження присвячені етнічним меншинам (роми та турки-месхетинці), меморіалам на тимчасово окупованих територіях України, сучасним топонімічним практикам в Україні та проблемам соціальної репрезентації в сучасному документальному театрі. З 2022 року він є нерезидентним стипендіатом і членом дослідницької групи Prisma Ukraïna «Війна, міграція, пам’ять», а також стипендіатом Prisma Ukraïna на 2024-25 рр. від Фонду Герди Хенкель.

---

Цитування: Денис Шаталов та Микола Гоманюк, Радянська зброя на п’єдесталі. Військова техніка-пам’ятники під час російської війни в Україні – Частина 1 , в: TRAFO – Блог трансрегіональних досліджень, 01.10.2024, https://trafo.hypotheses.org/53098

---

---